У Південній Америці перемога не в шумі, а в тиші. П’ять перемог, три нічиї — це не випадок, а поезія руху: кожен пас, кожен зупас — свідчення душі гри. Це не статистика — це молитва на полі.

Як аналітик даних, який створював моделі для клубів Прем'єр-ліги, бачу, що міф про «південноамериканське перевага» руйнується під вагою статистики. Це не про упередження — це про логіку. Чому гравці з таких команд не потрапляють до нацкоманд?