Тихий спад Анферні Сіммонса

Двор, де ніхто не бачив мене

Мені було п’ять, коли тато вперше тягнув мене на корт AAU на світанку. «Успіх — у деталях», — казав він, повторюючи вольові кидки доти, поки мої зап’ястя кровоточили. Мама сиділа поруч мене, мовчки, її очі змокли. Дядько Джек-Картер шептав: «Ти — той, хто переживе їх». Але я навряд чи цьому вірив.

Ант-Мен, хто кинув у тишi

У десять років я спостерігав за літньою кампанєю НБА з квитком вкраденим у брата Воллєма. Я не хотів бути як Гарден чи Голайд — я хотів зникнути в кутку й кидати м’яч, поки всi спали. Вони кликали мене «Ант-Меном», бо я був занадто малий, поважний і тихий. Але коли Керрi все ще контролювала лiгу — я дознав: очки приходять не з атлетизму… а з витримкою.

Пад перед пильотом

Старшок змiнив усе — 6’1”, раптовий пильот, середньодворова магiя. Але навряд чи? Тренери пропускали мене. Я сидiв на лавцi, поки всi стали зорями. Моє імя не ехоало у рекрутингових брошурах; мої статистики не трендували на ESPN.

Торгова справа що навчила мене дихати

Портленд забрав мене на #24 — не для потенцiалу, а тому що потрiбна була людина, що знала як тихенько програтися перед перемогою. Коли Лард отримав боль і КД Макколум залишив? Вони давали менi хвилинки — не грош… і я перетворив сумлля на гравитy.

3 сьогоня протил Atlanta? Сорок три очки. Наступного дня? Дядько Джек помер. Я не плакав на камеру того вечора. Я просто продовжував кидати.